лено заплакав. Не знав, чи плаче він з жалю, чи з радости.
Вийшов на двір, щоби хоч через вікно заглянути жінку, дітий. Але у вікнах товпилися парубки й дівчата і Матвій не побачив нічого. Тільки весільна пісня з тужним плачем скрипки виривалася на двір і голосила перед Матвієм.
Де молоді сидьи
Там сі стіни блищьи…
Від вінка зеленого,
Від личка молодо-о-о-о-о-го…
Стояв Матвій перед хатою і як закаменілий слухав далі. А пісня голосила…
Подивися моя мамко на мене,
Чим зносила такий вінок у те-е-е-бе…
Привіз мені мій миленький зі Львова,
Носи, носи молоденька здоро-о-ова…
Дивитьсі мамка з боку —
Ото пара нівроку…
Чи пара, чи не пара,
Пречиста спару-у-у-ва-а-а-ала…
Повернувся в сіни Матвій. Став між дітьми і люди, що проходили, дивувалися, хто це такий. І діти приглядалися та боязко відступали.
З хати вибіг хлопчик з решетом в руках і серед гамору почав роздавати дітям скибочки пшеничного колача з медом.
— Митре, дай мені! Я ще не їв…
— А її не давай, бо вона плаче…
— Митре! Бігме боже буду гніватисі…
— І в нас буде ще весілє…
Матвій приглядався дітям і раптово очі його почали широко відкриватися. Він вдивився в русявого хлопчика, що роздавав дітям колач
