— Що скажете? — спитав Михайло.
— Чи не міг-би я у вас переночувати? Старий вже, болять ноги, а дорога далека…
— А ви куди йдете?
— До Станиславова…
— Го-го, далеко ще…
Михайлиха вдягалася в сінях в нову одіж.
— Не можемо чоловіче — озвалася з сіний, — бо йдемо з дому… Ось в сусіда весілля, запросили нас… Ви підіть на другий кут, туди, за церкву…
— Візьміть й мене з собою на весілля — просився Матвій і йому проясніло все в голові. Це-ж в нього весілля. Боже! Невже його Анничка віддається? Його Анничка… Шість а дванайцять — вісімнайцять… Так, так…
— Візьміть й мене з собою… — ще раз просив.
Михайло здвигнув плечима.
— Та що то нам… Як то брати вас чужого?…
І вийшов до жінки в сіни.
— Та най йде, бо може ще вкраде щось тут… — півголосом сказала жінка так, що й Матвій почув.
І пішли. Молотком билося Матвієве серце, як переступав рідний поріг. Михайло з жінкою зайшли в хату а він залишився в сінях між дітьми. Ніхто не завважив його, ніхто не знав, що діялося в серці його. Хотів увійти в хату, де плакала скрипка і не міг. Чи пізнають його? Чи приймуть? Яким иншим побачив він рідний поріг…
І Матвій схилився на стіну та тихо-придав-
