Осінь шуміла пожовклим листям, а Матвієві видавалася, що вона каже:
— Витай Матвію Шавало! Де ти так довго барився?
І пташки перелітали довгими ключами у вирій, а Матвій думав, що й вони кажуть:
— Витай Матвію, чого ти так постарівся?
І суха травиця шелестіла біля дороги, а Матвієві причувалося, що вона шепоче:
— Витай Матвію, доля наша однакова. Ми своє віджили…
А як став на горбі і побачив рідне село, то довго дивився і не счувся, як рясні сльози покотилися по обличчю, на бороду. Він тільки прошепотів:
— Дванайцять літ…
І що сили було, побіг в долину.
|
|
Вечоріло. З завмерлим серцем підходив вулицею до рідної хати. Прохожі люди оглядали його, по звичаю казали “славайсу” і йшли далі.
Здивувався Матвій, як побачив біля своєї хати прибудовану стайню та малу стодолу. І здивувався, що до його хати заходять люди і бігає багато дітий. Він хвилинку стояв і дивився, а як діти почали підходити до нього, повернув в бік і зайшов в хату найблищого сусіда Михайла.
— Добрий вечер.
— Добрий вечер.
Матвій відразу пізнав сусіда, що стояв серед хати в святочному одінню. Оглянулася й Михайлиха.
