волів на дошках оцеї пристані і згадався йому старенький сторож. Побіг всею силою Матвій в його кімнату. Але замісць старого знайомого, сидів инший і попакував довгу люльку. Він холодно заговорив щось до Матвія, але Матвій не розумів його і з нічим повернувся назад.
— Мабуть помер старий… — подумав по дорозі і тяжко зітхнув.
Залізниця несла його в рідні сторони. Днями й ночами просиджував Матвій біля вікна і сон не брався його. Якийсь жаль і переляк томив його в грудях.
Як то повернеться він? Чи пізнають його? Чи не забули? Чи здорові всі?
І гладив русяву бороду, та все думав, все думав.
На границі виміняв трохи грошей і нетерперливився. Не хотілося вірити йому, що за два дні буде в рідній хаті. Ах, як-би швидче!…
Знову вистукують колеса свою монотонну пісню, а Матвій шепоче:
— Любі, дорогі! Ваш старий тато повертається до вас. Повертається вмирати, кости зложити в рідній землі… Чи ждете ви його?…
Як йшов відомою доріжкою з міста в рідне село, то зустрічав людий і вони оглядалися за ним.
— Що це за дід такий? — питали себе.
А Матвієві кожна деревина, кожний кущик і горбочок були знайомими. Тільки все якесь менше, неначе постарілося, присіло за дванайцять літ.
