їзд, про Антонаса, що з того дня, як попрощався, пропав безслідно з міста, і думав про Янаса невіджалуваного. Радів дуже, що вкінці Поля найшла працю і кожної суботи приносила йому велике, червоне яблуко з міста.
Ще більше змінився домик старої Зумар. Не чути було в ньому ні пяних вигуків ні вереску дівчат. З колишніх Антонасових гільтяїв не було нікого, а на їх місце прийшли нові робітники, більше тихі та не пяниці. Це Янасів товариш повернувся назад на помешкання, а з ним ще чотирох ткачів. І вечері проводили на корисних розмовах. Навіть сама стара Зумар, що ніколи не мішалася до життя своїх квартирантів, присідала тепер в кутику і мовчки слухала.
Надійшов день виїзду Матвія. І жаль стало йому покидати цей домик, в якому так багато мук прожив він за шість літ. Тепер, як минули крики й пяні вигуки, як дівчата жили вже иншим життям, як навіть стара Зумар стала більш привітною — Матвій мусів виїздити. Мусів, бо туга за рідними все нище пригинала його голову і пекла серце.
І згадалося Матвієві в останній вечір життя цього домику на вонючому передмістю за шість літ. Згадалася бідна, зруйнована Зося з Лодзі, дикий Антонас зі своїми гільтяями і добрий, розумний товариш Янас… Всіх їх немає більше, тільки один Матвій видержав найдовше.
Стояв одягнений в старе-витерте одіння перед всіми і прощався. Ще більше схуд і по-
