одною глибокими морщинами та спинялися на присохлих ранах від ударів дроту.
Повільно повернув Антонас й свою голову і вдивився в зворушене обличчя свого ворога. Але погляд його не був зневажливий, ні ненависний. Він був безбарвний, неясний, так, що годі було відгадати, що саме думає Антонас в тій хвилі.
Та Матвій не бачив Антонаса. Він дивився кудись далеко, поза нього і жив в тій хвилі своїм таємним світом думок. А як зустрілися їх очі, то в обох на напухлих лицях запалахтів легкий румянець. Один на одного не міг дивитися, але чомусь мусів. І чим довше дивилися, тим хутче пропадала ненависть.
— Антонас… болить тебе? — несміло але щиро спитав Матвій.
Антонас прикусив долішню губу і зморщив чоло, його погане обличчя скривила гірка усмішка і він похитав головою.
— Треба було Антонас… — шептав зворушеним голосом Матвій. — Ніхто не міг розсудити нас, тільки ми самі… І я не жалію, що лежу побитий. Я врятував невинну людину від тебе і мені любо, що терплю…
Антонас не сказав ані слова, тільки ще раз похитав головою, ніби годився на Матвієві слова.
Поля підійшла блище і сіла біля Матвія. А Антонас дивився на них і в очах його відбивався докір та сором. Він несміло нахилився до них і протягнув руку. Матвій широко відкрив очі.
