давно приїхала разом з нею. Матвій прибитим голосом росказував:
— Як тільки виздоровію, то поїду, поїду до рідних, до своїх… Дванайцять літ не бачив їх, не знаю, що з ними, дванайцять літ через свою темноту я не писав їм…
— А хто-ж у вас є? — спитала Поля.
І Матвій росказав. Йому захотілося росказати все до чиста. І про своє життя в долинському повіті і про виїзд в Америку, про тяжку працю і поневірку, про перший-радісний поворот в рідний край. І він росказував, а як дійшов до того, що йому поганий чоловік вкрав гіркий-шістьлітній заробіток, то замовчав і не міг далі говорити і чув, як мала Поля тихо хлипала.
— Як-би не той лихий чоловік, що вкрав мою працю, я не лежав-би сьогодня ось тут, не був-би таким сухим, бідним старцем… Я бувби вже радів своїми діточками, жив-би з ними… В понеділок я мав вже їхати. Мав їхати… Та побився з ним… Але не жалію. Це добре, добре. Я шість літ мучився, шість літ томила мене ненависть, хоч той чоловік нічого не зробив мені… Але других кривдив… Других нищив, пустошив… В нього не було серця… Я припізнився, мушу виздоровлювати. Та це нічого. Нічого, тільки, щоб побачити жінку й дітей здоровими… Я так стужився за ними, так стужився…
І Матвій мимоволі повернувся боком до ліжка Антонаса, щоби не показувати перед дівчатами своїх сліз. А сльози котилися одна за
