всім мовчати, аби не довідалася про це поліція.
Помили кров на головах побитих, поперевязували їх і зложили на двох ліжках рядом.
І всі ходили на пальцях, мовчазні, перелякані та надслухували, як тяжко віддихав то Матвій, то Антонас.
До пізної ночі надслухували.
|
|
Як Матвій на другий ранок з трудом відкрив запухлі очі, то побачив над собою дрібне-усміхнене личко ясноволосої Полі. І він хотів теж усміхнутися, але не міг. Ціле обличчя стало деревляним. І він тільки дивився, тільки дивився в тихі-дитячі очі і вони були ліком на всі болі його.
Поля цілими днями не відступала ні від Матвія, ні від Антонаса. Зміняла холодні обклади, перевязувала побиті голови, а навіть, при помочі старої Зумар — годувала обох. Стара ворчала, сварила і одного і другого, а Поля тихцем просила, аби не дратувала їх.
Матвій знав, що на другому ліжку лежить Антонас і дивувався, що не відчуває вже до нього ненависти. За тиждень він міг вже говорити і дивитися, але піднятися ще не міг. Голова була така тяжка, як той цебер з ростопленим залізом у відливарні.
Швидче виздоровлював Антонас. За тиждень він вже міг сидіти, але до нікого не відзивався ані словом. Як Поля подавала йому їсти, то примикав очі, гей-би соромився її. В бік Матвія він не дивився.
Прийшла друга неділя, тихе пополуднє. Біля Матвія сиділа Поля і її товаришка, що не-
