І окрім домика старої Зумар та кількох товаришів, ніхто в місті не знав про передвчасну смерть Янаса, ніхто не цікавився тим. В фабричних мурах дотлівали нові Янаси і про них теж ніхто не дбав.
— А всі ми люди — думав Матвій, як повертав до дому з похорону. І хотів спитати про щось Янаса, але згадав, що він вже в глибокій землі. І він тільки тяжко зітхнув та ще раз тихо сказав:
— Прощай товаришу!
По давному возив Матвій залізні цебри у відливарні, але з кожним тижнем почував, що сила пропадає. І груди тяжко віддихали і руки тремтіли і ноги мліли. Ранками було Матвієві тяжко вставати до праці і він починав вже поважно думати про поворот в рідний край. А дома стало сумно без Янаса. До того й другий ткач по смерті свого товариша вибрався відти.
І змінився Матвій, ой як змінився. Ніхто не сказав-би, що це той самий здоровезний великая, що тому 11 літ назад з білим хрестом на плечах байдужно чекав в емігрантській американській шопі. Сьогодня залишилася тільки висока постать, але худа, похилена, зморена. Тінь дужого-колишнього Шавали.
Котився дванайцятий рік Матвієвої праці в Америці. Надходило літо, то страшне-душне літо для Матвія, що не давало йому дихати, що душило в грудях, пригинало до землі.
І одного дня здрігнувся Матвій. Мороз пройшов по його загартованому, запеченому