недужаємо, то викидають на вулицю, як сміття… Тяжка наша доля, товаришу. Але доля ця, єднає всіх нас і з'єднає…
Цілими вечерами просиджував Матвій біля постелі недужого. Другий ткач читав Янасові книжки а часто приходили з міста його товариші, потішали, приносили дрібні дарунки. І видавалося Матвієві, що це люди з якогось иншого світа. Вони були теж робітниками, але не такими, як Антонас. Не лаялись ніколи, не пили горілки, не розбивали один одному голів. Таємне слово “товариш” єднало їх міцно між собою і творило безмежну щирість, любов та взаїмне довіря до себе.
Вже не було радости в домі старої Зумар. Антонас з кількома гільтяями перейшов на инше помешкання, бо погано почував себе в присутности Янаса і його товариша. А инші Литовці ставали иншими. Все менше і менше пили, не знущалися над дівчатами і часто зимовими вечерами прислухувалися, як ткач читав в голос Янасові литовську книжку. Слухали й дівчата з піддаша і стара Зумар. І чим більше слухали, тим тихіщий ставав домик, тим блище присувалися вони до ліжка недужого. Гейби чарівна скрипка своєю грою зачаровувала всіх, так перероджували тихі-вечірні розмови колись буйний-пяний дім.
І Матвій сидів та слухав, але не розумів нічого. Він тільки слідкував за поважними обличчями всіх і не міг надивуватися, чому вони так змінилися. Аж тепер пізнав він силу книжки і згадалися колишні слова доброго Янаса:
— Робітники роблять ріжні машини, роб-
