однаково і сплять однаково і терплять однаково. Товариші у всьому…
Пізною осіню Матвій зажурився. Його добрий учитель Янас занедужав. Він й давніще хорував, але ходив, а ось від того часу, як ночею заливала його кров, він вже не підводився з постелі.
З роботи звільнили Янаса, але доглядали його товариші, що приходили з міста, привозили лікаря. Лікар хитав головою, здвигав плечима і шептався з товаришами, а Янас все більше жовк, сох і кашляв кровю.
— Я знаю, що умру — говорив він сумному Матвієві. — І нічого не жаль мені, тільки бідних діточок-сиротів, що залишаться без ніякого удержання… Вони в Литві, в мойого брата, бо жінка померла два роки тому. Я посилав їм доки міг, а зараз… І що-ж винні вони бідні?…
І Янас задихувався та заходився тяжким кашлем. А Матвієві пригадувалися власні діти і він ховав обличчя в широкі-тверді долоні.
— Тяжка робітнича доля, товаришу… — шептав Янас. — Тяжка… Ось, на що здалося 10 літ моєї праці?… Сьогодня вмираю і як-би не добрі товариші, то вже давно вмер-би… А я тяжко працював в свойому життю. І як умру, мої діти можуть загинути з голоду й холоду, як ніхто не змилосердиться над ними. Малі ще, дрібні. Нікому пожуритися ними… А виростуть, то працюватимуть, як їх батько і вмруть, задушать їх сухоти, як мене… Робітниче спасення в царстві золота оця недуга… Так… Жили витягають з нас, доки є здоровля, а за-
