— А щож ми годні зробити? — питав Матвій.
— Треба нам гуртуватися в товариства, треба єднатися разом, читати книжки й газети… Робітники роблять всякі машини, роблять й друкарські. І хіба роблять вони їх на це, аби самим бути дурними?
Довго Матвій після цеї розмови ходив задуманий. Той непоказьний-сухий Янас забив йому голову. І як це так, що він самий до цього часу не подумав про таке? А воно-ж так просто, так звичайно…
І з цього часу Матвій полюбив обох ткачів, а особливо Янаса. Він вже почував себе багато сміливіщим навіть перед страшним Антонасом, бо й оба ткачі старалися здержати його й товаришів від гулящого життя.
Але з одним не міг якось погодитися Матвій. Янас і його товариш чомусь казали, що на небі нема бога. Вони читали йому з книжок, що там є хмари, а за ними великі простори, та ще й говорили, що отак навіть дітий в школах вчать вчителі. А як Матвій пробував налякати їх гнівом божим, бо бог всемогутній, то Янас спокійно спитав:
— Хто гремить літом, Матвію?
— Та бог.
— А хто вдаряє громом в будинки, в дерева?
— Та бог.
— А чи ви бачили, що люди придумали таку маленьку шпичку, що поставлять її на хаті, а грім вдарить і збіжить по дроті в землю?
— Чув про таке, та не вірив…
