сьогодня вже так багато жебраків в світі, що ремесло це не поплачується…
Матвій дивився на Янаса і неміг слова промовити. Гострою стрілою влучив його сухий ткач в найбільш болюче місце. Над цим він самий нераз думав.
— А що буде з паном, з власником фабрики, що має міліони, як доживе він до старих літ? — допитувався далі Янас.
— Буде паном — невинно відповів Матвій.
— Отож бо й є, що буде паном. Він ніколи не підніс ані одного цебра з ростопленим залізом, так, як ви носите цілими роками і — має міліони…
— Бо так вже бог дає — завважив Матвій.
Янасові уста легко зложилися до усміху, але він не засміявся, тільки переглянувся зі своїм товаришом, що держав в руках книжку і прислухувався розмові.
— Товаришу! — братнім голосом звернувся Янас до Матвія. — Нехай буде по вашому, що все це бог дає. А бог милосердний, справедливий, правда?
— Правда…
— Так чим-же ми гірші від панів, що не дає він нам, тільки панам? Ми живемо чесно, працюємо в поті чола ціле життя, не грабуємо, не окрадаємо і нам бог не дає. А пани нічого не роблять, пють, гуляють, ведуть роспустне життя і їм все дає бог… Чому це так? Хіба-ж ми не люди? Хіба не хочемо й ми жити? Чому тільки ми, робітники, мучимося? Чому бог не дбає про нас?
