загинуті його гроші — шістьлітній заробіток. Про це він рішив нікому ніколи не росказувати.
Ткачі слухали Матвія і росказували дещо й про себе.
— А що це ви читаєте так? — не втерпів і запитався раз Матвій.
— Робітничі часописі й книжки — відповів старший Янас.
— А про що написано в тих книжках?
— Про це, як нам тепер живеться, як нас використовують пани-капіталісти, як окрадають нашу працю і роблять на ній міліони… А ми працюємо і гинемо в біді…
Матвій вибалушив свої сиві-чесні очі.
— Як так? — допитувався. — А хібаж нам не платять пани за нашу працю?
— Платити, то платять, але що? Чи ви знаєте скільки одержує пан, власник фабрики, за вашу працю в день, а скільки платить він вам?
— Та що це мене обходить? — здвигнув плечима Матвій. — Аби робота була, а скільки заплатить, стільки буде…
— Добре — згодився Янас. — А скажіть товаришу Матвію, що буде з вами, як ви будете старий і не зможете працювати більше? Хто дасть вам їсти?
Матвій задумався. Питання видавалося таке просте і звичайне, а він ніяк не міг відповісти.
— Ніхто не дасть — відповів за нього Янас. — Ось побачите, попрацюєте ще років з пять, постарієтеся і вас проженуть з фабрики. Скажуть — “нам таких не треба, ти вже старий, своє відробив”. І доведеться жебрати, але
