рове тіло Матвія здрігалося на кожний переразливий оклик дівчини, яку щипав біля стола її сусід. Неначе пяний вставав він від стола як чув, що Антонас вибірав собі жертву і грубим-непривітним голосом заявляв:
— Забавимося сьогодня Мері?
І не міг довго видержати Матвій. Після року він відмовився їсти біля стола з усіми і їв в другій кімнаті, на свойому ліжку. Співчувала йому мабуть тільки одна людина в цілому домі. А була нею суха, з хриплим голосом Полька з Лодзі — Зося. Людина хоровита, передвчасно постаріла, з жовтим до неприємности обличчям і такимже волоссям. З далека годі було відріжнити, де починається голова, а де обличчя. Вона не користувалася великою ласкою Литовців, але мусіла жити з ними, бо працювати вже не могла і ніхто не приймав її. Душив її сухий кашель і росказуючи Матвієві в тихе пополуднє неділі про себе, все додавала:
— Як-би швидче вмерти… Бо муки довгі…
Тоді і Матвієві і її ставали сльози в очах. Але про своє минуле Зося дуже мало росказувала. Жила тяжко, у вічній поневірці і хоч як працювала, ніколи нічого не мала. Обманювали її люди, ображували, але вона вірила, що переболіє це і колись буде краще. Доки була здоровою, то ще пів біди, а ось відколи хвора, то цураються нею, жиє на ласці тільки до безтями запитих людий, яких мусить сама шукати, бо тверезі гидяться нею. Хіба-ж винувата вона, що недужа? Давить її в горлі, дихати не дає…
І тоді плакала і заходилася довгим-болісним
