заявив, що він краще піде на вулицю спати, а не буде пити ні грати в карти. Тоді Антонас скривив своє широке-поморщене обличчя, гидко плюнув в Матвієві ноги і злобно просичав по литовськи:
— Ту рипузя![1]
І з того часу не займав Матвія, але й не звав його инакше, як жабою.
Матвій теж ненавидів Антонаса і дуже боявся в душі, що колись доведеться йому помірятися з ним силою. Такі “грішні” думки мучили його цілий час і він молився, щоби позбутися їх. Боронили Матвія перед нападами і зневагою Антонаса всі — і одинайцять Литовців і стара Зумар і дівчата з піддаша. Боронили не з любови, а з жалости до того тихого, скуленого чоловічка, що ніколи не сказав гіркого слова нікому.
Дві кімнаті, в яких стояло 13 ліжок, ділилися від себе дверми, в яких поправді не було дверий, тільки отвір. Матвієве ліжко стояло біля вікна і він хоч хотів або не хотів, мусів бачити все, що діялося в другій кімнаті, де був Антонас.
Коли надходила вечера, то всі мешканці окрім старої Зумар, мусіли вечеряти біля одного довгого стола в кімнаті Антонаса, бо такий був звичай. Матвій сидів на крайчику лавки, а напроти нього здорова-молода Литовка Марія. Кожний мав своє визначене місце і по тому боці, де сидів Матвій, сиділи найслабші силою. По другому-ж Антонас з своїми перши-
- ↑ Ти жабо!
