І довго в ніч говорили отак під хатою та по цілому селі. І не зважав вже ніхто на голосіння Марії з дітьми. Зависть притупила всі почування, зродила навіть якусь дику ненависть до плачу вдовиці і сиротів.
Село зашуміло, заметушилось, як велике муравлисько.
Наймила Марія службу в церкві, відзвонила по Матвієві у всі дзвони, як по найбільшому багачеві в селі, справила великий обід, поставила край дороги камінний хрест за його душу. Не жаліла грошей, бо мала їх стільки, що аж боялася. Сумувала, плакала і вкінці погодилася з новою долею. Поля прикупила трохи, зажила тихо і скромно.
А пройшов рік — Семен Зарічний, бездітний вдовець, чоловік найтихший і найчесніщий в селі, прислав старостів. Не був він багач і не був бідний, а так, по середині. Не лакомився на гроші Марії, а прагнув родинного щастя, аби було таке тихе, як він самий. Знав, що Марія роботяща та не гонорна і — рішився.
Марія вагалася, не слухала підшептів кумок-свашок. Згадала знову Матвія, росплакалася. Але як подумала, що тяжко буде її самій з малолітними дітьми то приняла старостів.
По звичаю і закону відтанцювали і відбубнили весілля тай зажили в мирі і злагоді.
Пройшов рік, другий, третій і четвертий. Вже й двоє діточок у них, а Семен — як батько рідний для Марії, для Аннички і Митрика і своїх дітей.