кого ті сироти ти лишив? Тай де ти вмер, де твоє тіло спочило-о-о… Ой Матвійку, ґаздику мій рідний, не ввиджу я тебе ніколи-и-и…
Писар і радні втихомирювали її, як могли.
— Та не будьте дитиною, Маріє. Вбило, то вбило, божа воля. Всі ми помремо. Але подай господи кождому таке, як вам… Таже великі гроші прийшли вам за це…
І писар почав пояснювати, що в місті вона відбере собі великі тисячі, бо так прийшло з Америки.
Та Марія, біла, як труп, вийшла хитаючись на двір і ридаючи та голосючи попленталася до дому.
Бігли люди, як на пожежу до хати Марії. І скаменілі стояли під хатою та в сінях, бо чули, як заводили діти з Марією. І самі плакали, хоч тихцем шептали:
— Ото щаслива в бога! Чекала і дочекалася. Що думаєте? Двір купить, цуґовими кіньми буде їздити… Бо такі гроші мати, гей мой, мой…
— Та бо то чуєте кажуть, що ніби Матвій дес там в Америці оженився був з великою панею і як вмирав, то покаявся і записав трохи маєтку Марії…
— Та може й правда, бо хлоп був, як дуб…
— Писар казав, що його вбило…
— Говоріть ви своє! А щож ви хочете, аби він сказав, що Матвій мав там другу жінку? Не бійтеся, в паперах все до чиста написано… І написано, що мож казати, а що ні…
— Ото щаслива в бога. Дай боже кождому таку смерть…
