з окрема був обовязаний принести собі мясо. Мяса Зумар ніколи не купувала, тільки давала капусту або бараболю. Кожний робітник привязував свій куплений шматок мяса на шнурочку і він варився у спільному горшку. Робили це тому так, щоби кожний пізнав опісля своє мясо. Юшка була для всіх одна.
На другий день, як Матвій виконував свою вчорашню працю на фабриці, прийшов наставник, поглянув і сказав:
— Ти за великий і за здоровий до такої роботи. Це можуть робити й діти. Ходи за мною! І другому дам иншу роботу — вказав він на Литовця.
З цего дня Матвій сіяв великим решетом на мотузках пісок. Висівав його так, що він був чистісенький, як пшенишна мука. Опісля скроплював його водою, домішував цементу. Мав того піску повні уста, в носі, в ухах, в очах. Як їв, то скреготіли зуби, гей-би краєві жорна. І ніколи не міг позбутися його. Але не нарікав. Ой, він був такий щасливий! Це-ж робота, гроші. Він не боїться тепер голоду, він — мріє тихенько про новий поворот в рідний край. Ще два-три роки — і Матвій поїде. Ще два-три роки…
Не хотів згадувати про своє нещастя. Відганяв думки про це і замкнувся в собі цілий. Нікому ні словечка не сказав про це, а навіть своїм співтоваришам-Литавцям не признався, що він жонатий. А вони не дуже й роспитували.
Так минали нові місяці праці. Матвій нікому вже не вірив і хоч як боліло його серце за
