мішкою, як і про те, що з травленими пашпортами нічого не вийшло: відразу виявили.
— Рука, бачите, ще не загоїлася. Все ще лікую. Кажуть, щоб півфунта цукру і чверть фунта какао що-дня споживав. Та де ж я їх візьму?.. Тепер на спокійну роботу пішов: в кооперацію, в губспілку.
— Ось іще пальто — те, в якому мене розстрілювали. Ось сліди від куль.
— А як же ви тепер?.. Ось ви питаєте, як вам реагувати. А як ви сами гадаєте?
— Якщо за почуттям сказати, так, звичайно, знищити б його. Так першого дня було. А тепер ніби втома в мене. Ніби йшов далеко, втомився і присів. Мене ще не покинула думка помститися, тільки, як вам сказати, інтересу немає. Зуби в нього зламлено… Спочатку, як узнав я, що в Москві він, хотів туди поїхати. Думав, там не знають правди — розповім. А ні — сам із ним розквитаюся. Собаці — собача смерть. А тепер не знаю. Може, нехай… та ж хребет йому перебито! Та й усій білогвардійщині.
Це він почував твердо — не в Слащова лише, а й у всієї білогвардійщини зламлено хребет. І тому така гостра реакція після двох років напруженого прагнення помститися за сина, за товаришів, за себе.
