Шаляпін заспівав у поштамті на вдоволення всієї присутньої публіки й одержав листа. Навряд чи зміг би я переконати контр-розвідчиків так само, як Шаляпін, і не лише тому, що тяжко визначити, який у мене голос, а ще й через те, що я не знаю жодної арії, жодного романсу та й маю прекепський слух.
Недобре було б і з моїм фраком та смокінгом, наколи б мене почали обшукувати в контр-розвідці, бо в чемодані моєму нічого, крім пари білизни, салдатських штанів та кількох книжок, не було.
Що ж до моїх „антрепренерів“ — трьох членів „Трудової копійки“, з якими я виїхав із Одеси, то навряд чи вони стали б запевняти денікінських шпиків, що вони справді ангажували мене для „солових виступів“. Правда, вони не були й зрадниками. Один із них був незалежний соціял-демократ (ця група в Миколаєві лише в деяких питаннях тактики не погоджувалась із нами), другий був „позапартійний“ комуніст, третій — екс-меншовик, колишній секретар уряду князя Львова, а потім Керенського. Але всі вони були великі боягузи.
Коли ми під'їхали до села Красного, до того самого, що за тиждень перед тим було повстало проти „комунії“ та яке, за відомостями одеської преси, вже кілька день па-
