на площу. Потім чути було відразу кілька вибухів. Знову приходили, забирали по кілька чоловіка та відводили — і знову тріскотня пострілів. Я симулював припадок трясучки. Мене залишили під кінець. Офіцер промовив до козаків, що вели мене під руки: „Залиште цього гада“; мене посадили біля будки вартового.
Коло мене проводили сина. Він підійшов до мене й сказав: „Татку! Прощайте… поцілуємся“… але одержав у спину прикладом. Все ж він устиг мені прошептати: „Тікай“. А коли відійшов, сам кинувся тікати. Але куля попала йому в стегно, і він упав. Його не забито, але він не міг рухатися. Так пролежав він довго на майдані заводу „Руссуд“. Повз нього проходив колишній начальник міліції заводу. Син промовив до нього: „Врятуй мене, батька мого теж розстріляли“. Його слова почув козак і переказав офіцерові. Офіцер підійшов до сина, подивився йому в обличчя, вийняв револьвер і вистрілив у скроню. Коли покінчили з усіма, взялися до мене. Офіцер, що керував розстрілом, наказав, показуючи на мене: „Беріть оцю сволоту!“
Двоє козаків взяли мене за руки, підвели до стінки „Руссуд“, поставили до неї, а сами, клацаючи замками, стали відходити. Тут у мене і промайнуло слово синове:
