В нього одна перебита, майже бездіяльна рука. Зсохлі, маленькі, рожеві, що не згинаються, пальці держать застромлену в них цигарку. В нього добродушне лице з ласкавими очима, які так чудно всміхаються з-під низької, круглої, як у Олександра III, смушевої шапки. Шапка ця робить його подібним до старого городовика, а коли він здіймає її, то на вас дивиться гарний руський дядя, обтертий в умовах міської культури робітник.
— Я токар із заводу „Руссуд“ у Миколаєві. Постійний мешканець. Заарештували мене й сина вкупі на квартирі, де ми переховувалися.
Справа звичайна: провокація. Виказав приятель, якого вважали за свого. Сина взяли на вулиці, вкупі з ним пішли на квартиру Полякова, взяли й батька та й запраторили до контр-розвідки. Після все відбувалось, як мусить бути: допит, катування, тюрма. Поляков-батько симулював паралітика. Його відвезли в тюремну лікарню, де він і пробув увесь час.
— Вночі проти 21 листопада в двір заїхали два вантажеві автомобілі, мене викликали, закували в кайдани і вкупі з иншими відпровадили на майдан біля флотського напівекіпажу. Нас усіх загнали в казарму напівекіпажу. Виводили по кілька чоловіка
