Тася… Та ж тільки три дні тому вранці вона виряжала мене до підводи — маленька, тремтіла від холоду, трішки заспана. Вона — сестра моєї дружини. Їй вісімнадцять років. Комсомолка. Енергійна, щиросердо віддана революції, працьовита. Вона була та дівчинка, що вночі їздила до друкарні по замовлення „цегельні“.
Як це могло трапитись так швидко? Так божевільно швидко? Лише два дні тому ми бачили їх — і Тасю, і Гриця…
Ми вийшли з кафе. На вулиці знов було літо. Якось особливо багато люду наповнювало тротуари. І нам стало тісно в оцій празниковій юрбі. Ми пішли до готелю. Але й тут не сиділося. Ми вийшли на вулицю.
— Може, це не Тася? — запитував я Зігмунда. — Розумієш, перед від'їздом вона підійшла до мене й винувато промовила, щоб я пішов із дому. Вона віддала свого пашпорта одній дівчині, яка приїхала з Лисавету, їй бо треба було прописатися, а в неї зовсім не було документів. Дівчина пішла з Тасиним документом на лівоесерівську явку, і там її заарештовано. Може, це лисаветська дівчинка, що видавала себе за Тамару Мальт?
— Може, — похмуро відповідав Зігмунд. — Справа не про одну Тасю. Що там трапилося?
