Тиха українська ніч… Але стисла, напружена її тиша… Не витримає — розколе її, розірве зараз…
Прорвалося…
Я, Ізя та Мишко сиділи в гостях у Рижого. Поруч підмайстер гримів засувами, зачиняв майстерню. Він щойно випустив Вікторію.
В кімнаті було холодно. Рижий зривав дошки з канапки й намагався зварити чаю. Груба страшенно чаділа. Доводилося знову й знову відчиняти вікно. В кімнату залазив сирий холод. Від переспілого кавуна, якого тільки-що заїли, стало ще холодніш. Спробували боротися, грати в тісної баби, щоб зогрітися, але нічого не виходило. Галасувати не можна — стіни були тонкі. Рижий здер усі поперечні дошки з канапки, а чай не кипів. Зате спати не було на чому. Ми закуталися в свої поганенькі весняні пальтичка. Мишко відкотив коміра, підклав під голову кашкета й ліг на підлогу. Рижий поскладав на кути якісь тріски на канапці й ліг на ній.
— Тільки, цур, не спати…
Ми вартували. Вночі до міста повинні були ввійти повстанці.
