— Як, і ви також? — здивувався Зігмунд. — Я лише тільки-що встав. Ніби п'яний був. У мене й зараз голова олив'яна.
— Гидотні пундики… певне, були отруєні…
За годину Зігмунд сидів у мене й лаяв себе, взиваючи олухом і бовдуром.
— Не роздумав зовсім. У кожний пундик налив стільки, що будь-яку ломову коняку вб'є. А він іззів аж три. От і виригав. Якби він одну штуку іззів — капут. Ой, та й дурень же я…
Ми вмовились, що о восьмій годині він із Бутиліним чекатимуть мене на Міщанській. Я буду там „грошовим“ чоловіком, що його він дарма чекав протягом двох день. І підійду з цигаркою прикурити. Зігмунд має пояснити Бутиліну, що це наш пароль. Тоді я вистрілю зблизька Бутиліну в голову, а зразу по тому Зігмунд вистрілить у скроню…
До умовленого часу ще залишалося щось із година. Прийшла Вікторія; ми побалакали про чергові справи, призначили день засідання комітету й вийшли. Було без п'яти хвилин сім. Я трохи провів Вікторію, потім звернув на Міщанську. Вікторія догадалася, куди я йду, і, ховаючись у темряві, пішла слідом за мною.
Тротуаром повагом посувалися дві чорні постаті. Я держав у зубах цигарку. Але
