той самий „доброволець“. Він заплатив гроші та видав розписку, що одержав замовлення.
Ми стукали в декілька дверей. І враз одні розчинилися. Знайшовся посередник, який заявив, що він „не більшовик“, але йому треба заробити.
— Гроші наперед. Завтра одержите замовлення.
Ми відважилися. Листівку було одержано в строк. Вночі перед 7 листопада „антанта“ весело розклеювала по місту прокламацію. А вранці на базарах точилися балачки про комуністів:
— Більшовики захопили Знаменку та Кривий Ріг.
— Вони вночі були у Варварівці.
Власне, з агітаційно-пропагандистською роботою справа була добре. Бо пропаганду за нас провадив генерал Слащов. І жоден комуністичний гурток на Слобідці не провадив би її з таким успіхом. Труп робітника на лихтарному стовпі переконував більше від будь-якої прокламації на стіні. Розстріл робітника-комуніста (звичайно, „підчас спроби втікати“) впливав, немов тривожний гудок.
Потрібні були не гуртки. Щоб проповідувати комуністичну правду, потрібні були військові загони. І вони почали утворюватись
