лишнім херсонським губпродкомісаром Аносовим, який переховувався на квартирі в одного правого есера, але він був у неможливому становищі, сам не знав нікого, без грошей, без взуття та без пашпорта. Я надіслав йому свої чоботи й штани, пашпорта зробили йому кооператори (справжнього через поліцію за хабар) та переправили його на село. Залишитися в місті йому було не можна.
Від Аносова я довідався, що в Миколаєві залишено для роботи херсонця Майора-Сашу (Біншток). В нього — гроші. Намагався зійтися з ним, і це мені вдалося за допомогою комсомольців. В „Майора“ були звязки з робітниками 58 дивізії, що залишалися. Збивалося невелике ядро.
З одним комсомольцем я одіслав до Одеси звіт зашифрованим листом. Виїжджаючи з Одеси, я забув умовитися що до шифру, а тепер узявся за ту умовну мову, що нею я користувався в зносинах із товаришами, що зосталися в Криму. Секрет був у тому, що в кожному слові слід було читати другу літеру.
Я цілу добу складав листа в дусі статтей, які друковано в білих газетах. „Нарешті ми зідхнули вільно. Скінчилися кошмари чрезвичайки“… і т. инше. Комсомольцеві я пояснив шифр і дав йому одеську
