— Ти, товаришу, — промовив „незалежний“, і в голосі в нього була ласка, — скажи, будь другом, куди їхати? Де наші?
— Та ж кажу, в Зеленому. Там комуністичний полк, що на Красне ходив. А у Великій Коренисі — спартаківці, з Миколаєва прийшли…
Він докурив цигарку, закинув недокурок, натяг капелюха й ледве торкнув коня шенкелями:
— І-е-хх, саботажник!
Кінь закрутився на задніх ногах, зразу рвонувся вперед, сильно відкинувши назад корпус вершника, та галопом полетів до нашого села, звідки ми тільки-що виїхали. Візник не хотів везти нас до Миколаєва. Кооператори пообіцяли йому дати соли, сірників та багато грошей. Тоді він згодився довезти нас до Варваринського мосту. Ми їхали через місцевість, де вчора точилися бої. Біля Малої Коренихи ми зустріли фаетон, в якому сидів інтелігент, що скидався на земського лікаря. Ми запитали:
— З Миколаєва їдете?
— Так.
— Що, в місті спокійно?
— Спокійно.
Проте, вмовити підвідчика, щоб він віз нас у саме місто через міст, не вдалося. Кооператори обіцяли йому дати щось — чи
