Він був зовсім байдужий до нас і, як видно, ні загрожувати, ні випитувати в нас будь-що не збирався.
— Дайте, хлопці, покурити, — звернувся він до нас дружньо-фамільярним тоном.
Секретар тимчасового уряду дав йому цілу коробку цигарок. Вершник одчинив коробку, вийняв цигарку, заклав її в зуби, а коробку спокійнісінько поклав у кешеню ковбойських штанів.
— Куди їдете? — запитав він крізь зуби. — Сірники в кого?
Йому дали сірника. Від того, що він звернувся до нас на „хлопці“, а не „товариші“, нам стало ясно, що він не наш. Та хто ж він? Повстанець, петлюровець, денікінець, зелений?..
— А ви звідки їдете? — обережно запитав його „незалежний“.
— З Анчекраку.
— Ну, як там?
— Втихомирилося…
— Чому втихомирилося… Та ми їм учора такого чосу дали — згадуватимуть…
Це стало за головне завдання: з'ясувати, хто це „ми“ й кого це „їх“.
— А багато „їх“?
— Та чорт їх знає… Он туди загнали та й усю ніч продержали в копицях.
— І тепер там лежать?
