Кооператори готувалися осісти на селі, чекати, поки прийдуть білі, й потім уже вирушити далі. Я запевняв їх, що ми встигнемо приїхати до Миколаєва до вечора, якщо енергійно почнемо розшукувати коней.
Прийшла баба з околиці села, дивилася на нас та з докором хитала головою:
— До Миколаєва їдете?
— Так, до Миколаєва.
— А в Миколаєві, кажуть, добровольці вже. Я вранці на базар до Миколаєва поїхала, та повернулася назад. Казали, добровольці в городі. З Анчекрака на Варварівку дядьки поверталися: моста знищено.
Я не вірив. На мою думку, денікінці повинні були захопити Миколаїв не раніш, як за два дні. Я й надалі підштурхував своїх супутників. Дядьки похмуро придивлялися до нас. Незалежний есдек намагався мовчати, щоб не виявити себе своєю гаркавою мовою.
Селяни розповідали:
— На Зелене їхати не можна — там німці. Вчора така була гуркотня, що баби в нас тільки очі протирали. А в Коренисі знову повстання. Проти більшовиків. Кажуть, німецькі спартаківці з Миколаєва йдуть… Вчора до нас німці з Зеленого приходили на білізацію звати. Ми пішли, але повернулися додому.
