порушує не тільки орґанізаційну дисціпліну й етику, а й своє, власне на письмі дане приречення: „політичну переписку буду нести тільки і виключно з Ясновельможним Паном Гетьманом“ (лист В. Липинського з дня 20. XI. 29.). Проти дезорґанізуючого втручання В. Липинського, орґанізація виступає в той спосіб, що з ініціятиви найбільш інтимних приятелів В. Липинського, висилає йому приватного, підписаного активнішими учасниками орґанізації, листа, в котрім одверто говориться: твоя духовна рівновага порушена, ти несвідомо робиш шкоду ділові, не втручайся в справи, дай нам спокій, аби ми могли виконувати наш громадський обовязок. Липинський ображується і вимагає, щоб орґанізація листа того анулювала і, коли одержує відмовку відповідь, виступає проти орґанізації.
Виступ свій проти орґанізації і Пана Гетьмана В. Липинський будує на неправді. Post factum старається він прикрити свою, хоробою доведену до краю, персональну амбіцію, ідеольоґічними причинами. Бо хібаж хтось може повірити, що фактом анулювання Центром листа про „порушену духовну рівновагу“ Липинського моглиби бути анульовані й дійсні ідеольоґічні розходження, колиб такі були.
Тому на доказ цих ідеольоґічних розходжень відкопує В. Липинськип два листи С. Шемета до Ради Присяжних з 1927 і 1928 років і робить це Липинський після того, як в березні 1930 р. в „Бюлетені Г. У.“ була надрукована підписана Липинським і Шеметом заява про ліквідацію того колишнього конфлікту і про признання всієї переппеки „неістнуючою“! Якже можна тепер брати докази з „неістнуючих“, себто стративших значіння документів, щоби за їх допомогою окреслювати істнуючий стан річей і оправдувати сьогоднішнє своє положення? При тім з тексту обопільної заяви видко, що головну увагу В. Липинський привязував зовсім не до теоретичного розходження, а до форми, бо в заяві говориться тільки про образу С. Шеметом В. Липинського і про порушення Шеметом орґанізаційної дисціпліни, якої, до речі, Шемет і не порушив, бо свої ідеольоґічні сумніви подав не стороннім людям, а покликаній до того Раді Присяжних.
Отже, деж той розкол серед гетьманців, де ті непримиримі програмові та тактичні розходження, що виключають можливість спільного ділання і спільних цілей, що є передумовою всякого дійсного, а не вигаданого розколу?
Беручи справу з принціпового боку, яким чином може повстати „розкол“ серед монархістів, та ще монархістів-класократів, що будують орґанізацію не на партійних, тільки на класово-професійних основах, що будують рух на незмінній історичній традиції?
