над ними, вписуватися у їх „фахові“ спілки та ще здебільшого й на почесні уряди вибирати отих власних катів.
У нас, з нашою примітивною ще політичною практикою, ці речі все ще рахуються „табу“. Про них не говориться публично.
Але пора вже виразно це сказати. І Липинський не раз і не два, коли і його, наша пресова каналія допікала, хоч і не спинявся більш докладно на цій нашій болячці, говорив це і навіть охрестив цей тип скунксами.
Коли всі оті „Кочубеї і Нагаї“ говорять про лицарство, про високі моральні прикмети, про те, що вони беруться спільно з пресовою каналією американсько-реклямними способами українське громадянство „ублагороднювати, ушляхотнювати, уморальнювати та підіймати до свого власного „етичного рівня“, коли ці святобожні крутії підсувають нам, начеб то це ми „на зазив благородности відповідаємо фалшом та крутійством“, то ми як бачите, знаємо дуже добре справжню вартість нахабства і перфідії злодія, який удає чесного і сам кричить: „ловіть злодія“!
Ми кажемо ясно і виразно: Цих „лицарів і моралістів“ знаємо не від нинішноього дня, знаємо зі співпраці і кажемо, що колиб у п. Николи Кочубея були дійсно прикмети „лицарськости“ та порядність джентельмена, то він, як відповідальний Голова Гетьманської Управи, колиби Пан Гетьман дійсно був „поповнив злочин в січні 1929 p.“, мусівби був з головства ще в січні 1929 р. зрезиґнувати! І не чекати, щоби його аж у грудні викинули за двері.
За всю політичну діяльність нашу до 18. XII. 29 року несе моральну відповідальність „братчик“ Кочубей.
Коли він тепер каже, що він не винен, а винні другі, то це звичайний викрут брехунця, звичайна пльотка заялозеної перекупки, над якою і здоровий хлопський розум і дипльоматично вишколена опінія культурної, поважаючої себе нації переходять до порядку денного.
Коли ці проповідники моралі, „релігійного, героїчного й аристократичного етосу“, вірли, що стоять на „найвищих підвалинах“, які претендують на провід цілим українським народом, які відкидають за Липинським парляментарний спосіб влади, які хотять власні норми накинути цілому нашому суспільству, ідуть раптом тим шляхом, що справи немилого їм політичного проводу передають на осуд політичної вулиці під високу руку пресових каналій, то ми кажемо:
це праця дрібних інтриґантів, а не серйозних політиків!
Целєндорф, липень–серпень, 1932.
О. Скоропис-Йолтуховський.
