Сторінка:Ідея та дійсність (1932).djvu/42

Ця сторінка вичитана

ритетами“, себто часто-густо ні до чого доброго нездатними бовдурами, — тільки сполучене безпосередним людським відношенням особистої взаїмної пошани, особистої взаїмної вірности, служби й піклування між людьми, людьми такими, якими вони є, людьми з крови і кости“.

Отож спустімся і ми „ступнево з підвалин вищих“, фільософічних на реальний ґрунт і „попіклуймося“ трохи цими „людьми такими, якими вони є, людьми з крови і кости“.

П. Кучабський був членом УСХД і мав згідно з нашим реґляментом призначеного йому Старшого Товариша, п. Миколу Кочубея (що, по трохи незвичайній термінольоґії „братчиків“ був — треба це признати — „ні до чого доброго нездатний бовдур“).

Як Голова Клюбу Гетьманців, якого членами був і бовдур і його Молодий Товариш, мушу засвідчити, що цей Молодий Товариш дійсно виявив таку „пошану, особисту взаїмну вірність, службу й піклування“, що вже тоді вважав я, що було це трактуванням Старшого Товариша, як „ні до чого нештатного бовдура“ і я настоював на тому, щоби п. Н. Кочубей дав належно по пальцях цьому „талановитому“ молодикові.

Даремно! Тепер бачу, що такому вірлови, дійсно такий „бовдур“, як Старший Товариш був до нічого. Вони обоє стали „братчиками“…

Але спробую напророкувати! І це на найблищу майбутність!

Цей „орел“ скоро старого бовдура або змусить признати своїм „молодшим“ товаришем, або, як то зі старими бовдурами часто роблять, викине його на смітник забуття.

А треба знати, що цей „мораліст“, проповідник „особистої взаїмної вірности і служби“, теперішній ґльорифікатор пок. В. Липинського, передтим, — коли ще Липинський був Головою Ради Присяжних, отже найбільшим авторитетом для всіх Гетьманців, — авторитет Липинського знехтував і ведену Покійним орґанізацію покинув.

Що він майстер без кінця нанизувати „великих слів велику силу“, що він жонглює думками Покійного Липинського, дуже рідко цитуючи їх, як і інших авторів, у яких він щедро черпає, більше удаючи, а може у своїм безмежнім самозакоханні навіть сам вірючи, що то його власні думки — радо признаю йому. Але найбільшим майстром, якому й Залозецький не дорівнає, є він на полі самореклами своїх великих талантів.

Блаженні „Дзвони“, що в ту саморекляму вірять!

Цілу цю компанію „братчиків“ дуже добре схарактеризував в тійже книжці „Дзвонів“, сподіюся в через помилку там уміщеній серйозній розвідці, яка зовсім не пасує до інших