про нерівність між людьми, про ріжні ступні людських достойників і призначень, і тому й їхніх прав і управнень, про ступневу будову кожного порядку на світі, у якому нижче стоїть у підвалинах вищому, а вище найвищому і завершенню й упостачанню буття — себто потугу і духа — всього народу у владарсько-королівських і віщих, божеськими таємницями надхнених особистостях“.
(Кучабський: „Значіння ідей В. Липинського“, Дзвони ч. 6. 32 р. стор. 411.).
Слухайте, язици, і покоряйтеся!
Через те, що в цім році весь культурний світ обходив память Ґете, зацитуємо і ми з великого поета те місце, яким він характеризує творчість нашого „велетня духа“, пана В. Кучабського:
„Denn eben wo Begriffe fehlen,
Da stellt ein Wort zur rechten Zeit sich ein.
Mit Worten lösst sich trefflich streiten“.
На жаль Ґете не доцінив нашого „Гриця мудрого, родом з Коломиї, що студіював на фільософії“, він говорить лиш про „ein Wort“, тоді, коли в нашого Гриця їх — без ліку, без міри…
Але він не лише вивчив „фільософію“, він ще й практичний політик орґанізатор.[1]
Ось послухайте, що він тамже на стор. 412 вчесав:
„Клясократична Держава — це не абстрактна конституція, тільки орґанічний порядок достоїнств, у якому вище поставлене є сполучене нероздільно з нище поставленим, сполучене не „орґанізацією“ й її „орґанізаційними авто-
- ↑ В нашому громадянстві все ще широко розповсюджена, підтримувана такими Кучабськими думка, що політиком є той, хто найголосніше сам себе хвалить, та передовиці в репрезентативних ґазетах пише. Без передовиць, якось собі сучасного політика трудно уявити. В дійсностиж властиву політику не лише скрізь, але навіть у нас, здебільша роблять зовсім не ґазетні „передовики“. Візьмім хочби наш не дуже багатий політичний досвід. Коли говорити про наших політиків у Австрії зразуж стають дві маркантні постаті: — позитивна, пок. Олесницького і негативна, справжній вицвіт демократичного парляментаризму на українськім грунті — пок. Василька. Хто пригадує, хто знає їх „передовиці"? А між тим вони були чинниками, що десятиліттями активно дійсно вели українську політику. Коли з ними порівняти політика-публіциста навіть такої міри, як пок. проф. Томашівський, або, скажім д-р Ю. Бачинський, які займалися не лиш теорією політики, але й практично виступали, як посли, то чейже ясно буде, що про них, як про практичних політиків, про їх вплив на ведення тієї практичної політики, говорити не приходиться. — Такі політичні публіцисти, як Мусоліні — це ґеніальні винятки.
_122.jpg){kind=link}