в „Комунікаті“ представлятиме ворогом тієї самої нашої ідеольоґії і то не від тепер, а з часу самого заснований У. С. X. Д., щоби цей „невіруючий ворог“ оберігав чистоту нашої віри, нашої ідеольоґії!
Колиби ми сказали, що пок. Липинський при всіх цих своїх вчинках був ще сповна розуму, то мусілиб уважати його таким-же самим безсовісним брехуном і святобожним обманцем, якими виявили себе тепер „братчики“. Ось чому, оберігаючи світлу память Покійного, мусимо ми громадянству вияснити, що недуга так підточила під кінець його життя сили його, що він дійсно не знав, що творив. Тут-же виявляється вся мерзотність поведінки „братчиків“, які одиноко відповідають за всі ті моральні свинства, котрі вони, користаючи з байдужости укр. громадянства, називають „ублагородженням і умаєстативованням політичних методів“, а за котрі, на всякий випадок, звалюють всю вину на вже нежиючого „друга“ і „духового провідника“.
Наказом з дня 28. XII. 1929 Пан Гетьман формально усуває фактично вже від 18. XII. нечинного Кочубея з головства в Гетьманській Управі.
Недуга Липинсьго застрашаючим темпом нищить його. В кожнім кроці нової Гетьманської Управи, направленім на активізацію руху, добачає він не те, що Гетьманська Управа має на цілі, про що його Пан Гетьман льояльно щоденними довгими листами інформує, а якісь інтриги проти нього, „підкопування його авторитету“, словом все, що тільки брудна фантазія Залозецького, потайного „інформатора“ з Берліну, — факти перекрутивши — може вигадати.
Ці гашіптувания доводять покійного до краю. Він присилає мені, нікому і по нинішній день не показаного листа, з дня 27. II. 1930, адресованого „До членів Ради Присяжних О. Ф. Скорописа і С. М. Шемета“, на якого пишу я йому оцей мій останній до нього, теж доси нікому невідомий, лист:
„Шляхтензее, 9. ІІІ. 1930.
З минулої неділі починаючи, вечір за вечером до пізньої ночі (за винятком середи, коли я вернувся до дому по 11-ій веч.), пробую я відписати на Ваш лист з „запитами“ так, щоби не дати Вам приводу образитися на мою відмову й зайво не нервувати Вас.
Що не напишу — бачу сам, що Ви все це витолкуєте, як „образу“ для себе, як „зраду“ справі і т. д. Рвав, палив, писав наново, щоби знов з димом пустити.
Через це не пішов на призначене Паном Гетьманом побачення, потрібне для залагодження біжучих орґанізаційних справ, запустив листування, змарнував отже цілий тиждень.
Тому відправляю Вам це, що нині напишу, не перечитуючи.
