— крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер! Bank heraus! Вліпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще з роду ніхто не вліпив. Потім повели його на ново перед пана Гопмана.
— Пане, — почав було Добробит, — яким се правом ви —
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій у свинячу шкіру оправленій книзі.
— Вмієш читати?
— Ні, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параґраф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе хроші?
— Та щось троха є.
— Що то значить: троха? Ти каши просто, кілько є?
— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесять тисяч! І на що топі, клюпа кльопа, стілько хрошей? Шо ти з ними ропиш?
— Положив у скриню тай лежать. Їсти не просять, а так про чорну годину, пане, найся не пригаджає.
— А шо, чи я не касала? — радісно крикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерлянд потрепує хроші, похато, похато, хроші! Не пійся пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацию.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплікациями! — сгрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.
— Шо? як? Ти мені смієш? — запінився пан Гопман. — Амтстінер, вліпіть йому!
