дить, бачите, до мене мій приятель і ровесник, що ми з ним уже давно не виділися. Привитали ся ми, як Бог приказав, а я й питаю його:
— Ну, старий приятелю, як же ся маєш? Як тобі поводиться?
— Богу дякувати, маюся не зле і поводиться мені добре, — він так до мене.
— Ну, се гарна новина, — кажу, — і я дуже рад би знати, якого то ти такого добра зазнаєш?
— Якого добра? Ну, се не тяжко сказати і ти сам се знаєш.
— Ні, ні, так ти мені не викрутишся, — сказав я до него. — Мусиш мені докладно сказати, що тобі за добро таке притрафилося.
— Ах, приятелю, — відповів він, — хибаж се не добро, чого ми, Богу дякувати, дожили? Подумай лише: панщини від коли вже не робимо, перед законами всі рівні, чи пан чи хлоп, ну, тай конституцію, спасибі їй, маємо.
Він так богато наговорив від разу, що при остатнім слові йому не стало духу.
— Еге любий друже, — мовив я, — се справді дуже гарні річи, про які ти тут наговорив, тілько знаєш, не треба придивлятись їм надто з близька.
— А то чому?
— А тому, що вони так, як ті крамські хустки — пускають фарбу, а та фарба потім брукає пальці чоловікови.
Мій приятель не міг того зрозуміти, і для того я мовив до него далі:
— Бачиш, любий приятелю, се щира правда, що ми тепер уже не мусимо робити панщини. Але чи не схотів би ти пригадати собі троха докладнійше, як то тоді бувало, а як у нас тепер?
Мій приятель не міг пригадати собі те так докладно, то я мусів троха підратувати його своєю памятю.
