Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цікавий для етноґрафа-аматора і на око без найменчого права до гордости.
А про те він був дуже гордий і в бесідах із самим собою, які він звичайно в нічній темряві, висячи на жердці над постілю господаря, чванився та виносився незвичайно.
“Щож то, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний має більше право до гордости й поваги від мене? Правда, лисам покритим ґранатовим сукном, більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більшеприпадають, та що то значить! Усе про людське око! Бо кажучи правду, якіж їх заслуги? Хиба тілько, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівнятися зо мною, простим, бідним кожухом, що своїм натуральним теплом огріваю всю родину? Так! сміливо можу сказати, що без мене одного ніхто, але то ніхто з родини мого господаря не мігби підчас зими виглянути з хати. Бо я їх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай мені
