ли: “А щож наші діточки будуть їсти? Траву будуть пасти? Кору з дерев гризти? Ще якби були ми, надіючись біди тяжкої, хоч капусти понаквашували! Тай то що варта пісна капуста без солонини! Ой, ой-ой, го-ло-о-о-вонько наша бідна, недо-о-о-оленько наша несосвітенна!”
Слухав, слухав цар Лев того крику і заводу, а далі як не розлютуєся, як не клямцне зубами, як не махне хвостом та не рикне своїм здоровенним голосом, то всі звірі трохи зі страху на місці не попадали. Тихо стало так, що хоч мак сій. А Лев до них:
— Мовчіть мені, погані бунтівники! Хто ще раз обізветься, той живий з місця не рушиться. А що то ви собі думаєте? За кого ви мене маєте? Хиба я не всім звірям цар? Чи я тілько овечий опікун, козячий приятель, телячий прихильник, курячий батько? Хиба ви всі Медведі, Вовки, Тигри, Орли та Яструби, не є такі самі або й ще ліпші мої піддані і діти, як тамті? Чи ви гадаєте, що я на те конституцію видав, щоб ви з голоду дохли, а тамта голота щоби без перешкоди множилася? Дурень, хто так думає!
Всі драпіжники аж лекше відітхнули почувши таку царську мову. Дух у них уступив, хоч і незнали ще, як властиво цар міркує з тою конституцією поступити, щоб і Вовки були ситі і Кози цілі. А Лев так далі мовив:
— Слухайтеж, яка моя воля! Перший артикул нової конституції каже: “Всі звірі рівні перед правом, а право — то цар”. Отже від нині я видаю таке право: всі ґубернаторства касуються, і ви всі маєте бути при мні, будете становити мій двір, мою прибічну сторожу і мою армію. А прочі звірі мають достарчати для мене і для мого двора поживи. Уложимо буджет, кілько для всіх вас, для ваших родин потрібно на день стравунку, передамо той буджет звірячій раді, вона ухвалить, і тоді всі ви будете жи-
