— Та буде щось зо сто.
— Ну, нікс травс не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі са много. Тосить топі твацять. А решту вітпишемо тля мохо прата фон Дравсен.
Добробит тілько очи витріщив.
— А слухай но ти! А мнохо ти платиш потатка?
— Ой, пане, много, по десять дутків з прута поля.
— Ха, ха, ха! Віт нині с морка путеш платила по пять сріплом, росумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то як сопі схочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?
— Та в лісі.
— А чия то ліс?
— Та божий.
— Що? як? Поший?
— Ну, так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одно кожу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить — божий. А вживати вживаємо.
— В лісі хутопа пасти не вільно! Ліс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А кудиж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?
— Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти не вільно, — крикнув пан Гопман.
— Ні, пане! крикнув і собіж Добробит, чуючи, що в нутрі у него немов щось обриваєся. — Зо мною вже робіть що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!
— Мовчи клюпа кльопа і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.
— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся з відси. Той патент мусить бути скасований!
