чите, що кожний із них уже мав місце й має роботи аж забагато. Він тверезий, пильний, солідний і точний, і за ним попитують раз-у раз. У нього нема ані одного дня свобідного, хіба виробить собі відпустку у свого роботодавця, у громаді чи в публіки загалом. Та коли Вам запотребиться лінюхів, дармоїдів, недоуків, людей без амбіції, легкодухів та байдужних редакторів, справоздавців, адвокатів, лікарів та ремесників, то оберніться куди хочете, такого рода людців маєте мільйони, знайдете їх усюди, хоч граблями гарбайте.
2. Я й не подумаю видати свій суд про літературну вартість Ваших творів. Публіка, це одинокий критик, якого суд узагалі має вартість. Не мусите вірити мені тут на слово; подумайте самі хвилину про це й розсудіть самі. Як бо, наприклад, Сильван Коб або Т. С. Артюр були Вам дали до рук свої перші рукописи, то Ви може б були з слізьми на очах сказали їм: „Ні, прошу Вас, не пишіть нічого більше!“ А тепер бачите, як люди хапають їх писання. Якби це було зійшло на Вас, то ви, може, були б сказали, що „Мармуровий Фавн“ нудний, а „Втрачений рай“ не досить веселий, — а проте один і другий ідуть добре, як самі здорові знаєте. Многі люди, далеко розумніші й ліпші від Вас, перед несповна 200 роками говорили з маловаженням про Шекспіра, а проте цей старий пан таки пережив їх усіх. Тому я не хочу й не можу бути суддею над Вашими писаннями. Коли б я з найліпшого переконання вихвалив Вас, міг би я на довгі часи накинути публіці найстрашнішу нудоту; а коли б я з найліпшого переконання признав Вас нездарою, то міг
