зумівся він ліпше, ніж хтонебудь у світі; це знання по просту було йому вроджене; знав усе, що належить до праці на золотих полях, неможна йому було тут сказати нічого нового. Коли ми з Джімом перешукували оці гори, то він порпав і собі ж за нами і не раз драпцював по кілька миль нам услід. Про ґрунт мав вироблений суд пречудовий, де що можна подибати. Їй-богу, нічого подібного мені не траплялося бачити. Коли ми починали роботу, то він тільки кинув оком довкола себе; скоро йому не подобалися прикмети, глипне, було, на нас з таким виразом, мов би хотів сказати: „Ну, голубчики, вибачайте, це не для мене!“ І задере вам носа вгору та й гайда додому, не мовлячи ані слова. Коли ж місце було йому довподоби, то держав себе спокійно, поки ми не виполоскали першої шуфлі; тоді підлазив близько до нас, а коли побачив шість або сім зерен золота, то вже був задоволений. Тоді лягав собі на наших загортках і фукав, як парова машина, а коли ми докопалися багатшої верстви, то зривався, як блискавка, і давай оглядати її.
— Та ось настав час, коли все, що жило, завзялося шукати золота не в глині, а в кремені. Всі довбали й висаджували порохом, замість копати ями; кожний волів вертіти штольню, замість порпатись наверх землі. Джім не давав мені спокою і ми взялись також шукати руди в кремені. Коли ми почали забудовувати штольню, мій Том Кворц витріщив очі, що це до дідька ми задумали? Таке рудокопство було для нього чимсь нечуваним; він зовсім збився з пантелику й не міг зрозуміти цього. Але я би заложився, що мій конур знав добре, до
