— Що це значить? — скрикнув капітан, не можучи опанувати себе. — Мовиш це таким тоном, немов би хотів нанести мені зневагу в моїм домі.
— Приймай це, за що хочеш, — мовив Редліх, — тільки даю тобі слово чести, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також що довше ані хвилі не можу тут лишитися.
При цих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженням своєї душі глядів Редліхові в очі, та цей тепер спокійно видержував його допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глибині Редліхових очей. А потім охляв, мов зламаний, і відсунувся на бік, лишаючи Редліхові вільний прохід до дверей. Не попрощавшися ні з ким, Редліх вийшов геть. Капітан зламаний, не пам'ятаючи сам себе, впав на крісло. Кілька секунд панувала в кімнаті мертва, зловіща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і тривожне биття серця у жінок.
Вкінці капітан підняв очі, і якось безтямно обводячи ними по кімнаті, промовив майже шептом:
— Пішов!
А потім зупиняючися очима на лиці Анелі, запитав:
— Що це значить?
— Не знаю, мій любий! — відповіла Анеля. — Нічогісінько не розумію Редліха.
І обернулася до Юлії, що все ще, збентежена, тремтячи і бліда, стояла при вікні.
— Юлечко, може ти нам виясниш? Що таке сталося поручникові? Чим він образився?
— Не знаю, — ледве чутно прошептала Юлія.
— Але ти його знаєш?
— Ні, зовсім його не знаю, — мовила Юлія трохи сміліше.
