чоловіка, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!
— Га, коли вже не може бути інакше, — з резигнацією мовила Юлія, скидаючи капелюх, — то що маю бідна діяти? Лишуся ще тут, та не довше десяти хвилин.
— Що це? Бунт? — добродушно кричав капітан. — Нехай мені пані не важуться ламати субординації! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишаються пані у нас з обов'язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип'ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тільки потім розпустимо вітрила і попливемо, я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристани. Halt![1] Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано й так мусить бути!
Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з цього дому, сховатися перед могутнім і енергійним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильною, безвладною і безрадною. Обернулася до Анєлі.
— Анєлечко, серденько моє! Проси пана капітана… Виясни йому, що це для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..
— Нічого, нічого! — перебив їй капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.
- ↑ Стій! (Військова команда).
