на її апетиті, на сні, на травленню і т. д. А тут нічого такого не видно. Значить, або маємо діло з якоюсь хоробою тісно психічною, що має своє гніздо в якімсь незначущім мізковім центрі і не має впливу на звичайні органічні функції — адже медицина знає такі хороби! — або може…
Капітан згадував Анелині листи, писані, особливо в останніх роках, з найбільшим супокоєм, холодно, трохи навіть купецьким або репортерським тоном, розумно і ясно; той холодний тон набирав тепла і красок і живости тільки в тих уступах, де була мова про дітей і про нього. Ні, жінка духово недужа, жінка з психічною хоробою не була би в силі писати такі листи і то так часто і правильно. Може-би якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізніше, мимо її волі і без її відому, її хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченням або оповіданням. Капітан напружував свою пам'ять, та не міг знайти нічого такого, щоб вказувало йому в жінчиних листах якусь хоробливість, хоч читав їх з великою увагою і перечитував по кілька разів.
Він любив Анелю всією душею, з молодечим запалом, особливо тепер, по повороті з Боснії; чув, що певність її хороби була би для нього страшним ударом, та проте, совісно розбираючи свою душу, чув, що не скривав би перед собою ані найменшого спостереження, яке би свідчило про її хоробу. Та таких спостережень у нього не було, крім тих загадкових припадків під час його оповідання про барона Рейхлінгена. Про барона! Якась тривожна, болюча думка мигнула в капітановій голові. Чи ж мав би існувати
