— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про це, — сквапно підхопила Анеля.
— Може воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на це. Я також здавна лелію в душі цей ідеал.
— Чи це можливо? — радісно скрикнула Анеля.
— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.
— Колись?
— Ну певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Аджеж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.
— О, ні-ні-ні! За ніякі гроші! — скрикнула Анеля.
— А по-другім, куди ж би ти поїхала?
— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.
— Купімо! Kupil bym wies a pieniadze gdzies![1]
— Як то „gdzies“?[2] Аджеж гроші маємо. А твоя кавція? Аджеж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться де-що на те, щоб ввести в рух наше господарство.
— Алеж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про це балакати? Аджеж знаєш, що поки я в службі, то цеї кавції не можу рушити.
— О, так! Знаю це дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш цієї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про це все, — мовила з виразом гіркости і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про це діло непридасться нінащо.
