— А де ж його кватира?
Шинкар показав мені недалеко одиноку хатину посеред огорода і додав, що барон живе там сам тільки з одним вояком, призначеним для його послуги, та цей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і досі не вернув. Певно, барон післав його по ліки або по горілку.
Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, воно з середини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу, ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря і оба разом при помочі дрючка ми підважили хатні двері. В тісній, темній кімнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що це не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров'ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крови. Паперів ані листів не було ніяких.
— Боже! — з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця це сумне оповідання.
— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив капітан. — Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.
Анеля зворушена не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:
— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!
— Справді, трагічна судьба! — з почуттям мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий