така вже мізерна людська натура, я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою. Не вмінюй мені того в зло, душе моя, — додав по хвилі, стискаючи її руку — не для того я чинив це, немов би бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку мені це не впало. В моїй душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого й зажадати, щоб витолкувався з того, що балакав по п'яному, а евентуально, щоб усе відкликав і ніколи потім не важився згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвилі почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти мені дорога і близька, і як болюче до глибини душі доторкає мене все те, що могло-би хоч найменшу тінь кинути на тебе.
Анеля, нічого не мовлячи, вхопила при тих словах чоловікову руку, піднесла її і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, гаряча сльоза з її ока упала на ту руку.
— Анелечко, що ти робиш!? — скрикнув капітан. — Боже, ти плачеш! Що тобі?
І кинувся до неї з розпростертими раменами, а Анеля, голосно хлипаючи, упала в його обійми.
— Дорогий мій! — мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипання, — як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую…
— Алеж заспокойся, дитино! — мовив капітан, цілуючи її чоло, лице, й очі, — чого тут плакати? Аджеж це мій обов'язок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.
Треба було кількох хвилин часу, поки Анеля заспокоїлася після цього нового нервового припадку і попросила капітана, щоб кінчив своє оповідання.
