Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/66

Цю сторінку схвалено

беззвучним голосом, не підводячи лиця від своєї роботи.

— Рік тому назад був я на якийсь час відкомандирований в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій авдієнції у свойого шефа я вертав на свою кватиру. Проходячи перед густо освітленим шинком, я зупинився на хвилю, почувши в середині крик, прокляття, стук ламаних меблів і брязкіт шкла. Втім раптом відчинилися двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі й без чако[1]. Вилетів сильно випхнутий кільканадцятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Цей чоловік був смертельно п'яний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в свої обійми і не поставив на ноги.

— „Пардон!“ — мовив до мене цей чоловік, бачучи на мені офіцерський мундур і силкуючись випростуватися незалежно від моєї помочі. — „Я настолочив вам на нагніток?“ Його голос, охриплий від п'янства, показався мені знайомим.

Я зачав придивлятися його лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.

— „А, servus, товаришу!“ — скрикнув, ударивши мене по плечі. — „Го-го-го! пан Ангарович уже й не пізнає мене?“

— Барон Рейхлінген! — скрикнув я, подаючи йому руку, та він не стиснув її. — Що ж це з тобою діється?

— „Зо мною? Добре діється. Бачиш, учуся літати. Оце власне вилетів я з оцеї буди. Га-га-га!“

 
  1. Чако — ківер, — військовий високий кашкет.